— Максимку, я помітив, що ти не завжди шануєш моє прохання, — сказав дід Левко.
— Учора я просив, щоб ти кинув гратися і йшов вечеряти, а ти ще довго розважався. Тим часом страва прохолола…
— Я більше не буду, дідуню,— мовив онук.
— Ні, Максимку, твоїм обіцянкам я більше не вірю. Тому тепер буду зашифровувати свої думки.
— Як це зашифровувати? — здивувався хлопчик.
— А так: казатиму одне, а ти роби друге. Оце й буде наш шифр. Наприклад, я тобі загадаю: «Максимку, не принось мені лопати, яка стоїть у коморі». А ти — гайда по лопату. Або: «Внучку, грайся у футбол ще довго-довго». А ти прощаєшся з хлопцями і йдеш до хати.
— Зрозумів, дідуню! Спробуємо,— погодився Максимко. Якось дід Левко попросив онука не дивитися на великий годинник, що клацає на стіні у кухні, і не казати, котра година. Повертається Максимко та й каже: «Двадцять хвилин на четверту».
Дід Левко тільки усміхнувся у вуса.
— У тебе, Максимку, дуже погані черевики. В них навряд чи можна збігати до сусіда і принести рубанок. Щось так мені не хочеться постругати дошки.
Хлопчик миттю повернувся від дядька Івана з рубанком. А потім цілий день не виходив з повітки, бо дід розповідав цікаві бувальщини. Максимко теж трудився: складав у мішок стружку.
Хтозна, чи дідів шифр подіяв, чи Максимко трохи підріс та порозумнішав, але він зробився слухняніший і спритніший. Усі прохання дідові виконував без затримки і… навпаки…
А сьогодні дядько Іван садив дерева у своєму саду.
— Ану, подай мені, хлопче, найменшу щепу,— гукає сусід.
Максимко стоїть і дивиться.
— Ти що, Максимку, не дочуваєш?— запитує дядько.
Максимко схаменувся, вибрав найменшу грушку, подав дядькові і чомусь почервонів…
— Знаєте що, дідуню? — сказав удома Максимко.— Може, вже будемо без шифру, просто?..
— Про мене, Семене, як без шифру, то й без шифру,— усміхнувся дід Левко.
Віталій Святовець