В цей день було звершено дві Божественні літургії, пізня з яких звершилася соборно, братією обителі на чолі з намісником. На сугубій єктенії було піднесено прохання про мир в Україні.

Євангеліє сьогоднішнього дня закликає нас довіряти тому, що Бог знає всі наші потреби і не залишить нас без піклування.

Господь наш, знаючи, що молитва всьому надає твердість, сказав: Не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти, чи що пити, чи у що вдягнутися, а шукайте ж передусім Царства Божого, і це все додасться вам (Мф. 6:31-33). Тим самим Він закликає нас до великої віри. Людина, яка відкинула турботу про тимчасове і забула про всяку скруту, не може не вірити тільки Господу, думаючи про вічні блага! Господь прямо сказав, що вірний у малому і у великому вірний. Господь і тут показав Своє людинолюбство. Знаючи, що нам необхідно щодня піклуватися про свою плоть, Він не став заперечувати щоденних турбот і, віддавши нам у розпорядження день сьогоднішній, велів вельми боголепно не піклуватися про завтрашній день. Адже неможливо, будучи плотськими людьми, повністю знехтувати тілесними потребами.
Можна скоротити багато турбот до мізерних завдяки молитві й утриманню, але повністю залишити їх неможливо. Той, хто хоче прийти в чоловіка досконалого, в міру повного віку Христового (Еф. 4:13), за словом Писання, не повинен надавати перевагу не молитві, а всім служіннями, так само, як і без потреби, як заманеться, приймати служіння. Служіння приходять до нас за потребою і за промислом Божим: не потрібно від них відвертатися і відкидати їх, посилаючись на час молитви. Навпаки, потрібно знати, що всі служіння не можна звести до молитви і плутати з нею, а промислу Божому потрібно працювати без сперечань. Той, хто мислить інакше, розходиться з Писанням. Не можна протиставляти одну заповідь іншій, але потрібно знати, що всі заповіді містять одна одну. Як велів нам пророк, потрібно виконувати всі заповіді як єдине домобудівництво Боже (Див.: Пс. 118:128). Необхідні служіння, дані нам за домобудівництвом Божим, потрібно приймати як належне, а від недоречних занять відмовлятися, віддаючи перевагу молитві, особливо якщо ці заняття ведуть до великих витрат і зростання доходів. Господь велить нам скоротити наші заняття і залишити турботу про матеріальне, щоб і наш помисел захистити від мрій. А коли ми обмежуємо наш помисел, тоді звільняється місце для чистої молитви і буває явлена віра в Христа. Якщо хто через маловір’я або якусь іще неміч не може це творити, то нехай дорікне собі по істині і по силах здобуде чесноту, розкаявшись у своєму поки що духовному дитинстві. Краще дати звіт Богові за наші упущення, ніж за омани і гордовитість.
Крім усього іншого, сказано, що ми потребуємо дару розрізнення, що подається від Бога. Ми повинні знати, коли і яке заняття нам слід віддати перевагу молитві. А то кожна людина займається своєю улюбленою справою і думає — вона робить те, що потрібно, і навіть не припускає: щоб догодити Богові, не можна судити про речі по собі. Наше судження ускладнюється тим, що необхідні заповіді не до всього підходять і не завжди всі разом застосовуються, але одні заповіді потрібно віддати перевагу над іншими в даний час, а в інший вчинити навпаки. Адже жодне служіння не відбувається постійно, але кожне у свій час.

Увечері 14 липня, напередодні Неділі 3-ї після П’ятидесятниці, намісник монастиря очолив всенічне бдіння у співслужінні братії монастиря у священному сані.

12 липня, в день пам’яті святих і славних первоверховних апостолів Петра і Павла, в нашому монастирі соборно духовенством була звершена Божественна Літургія. За літургією молилися за мир в Україні.

У сьогоднішньому читанні з Євангелія ми чуємо відповідь Петра: «Ти єси Христос, Син Бога Живого» — ось на якій великій істині, сповідуваній привселюдно Св. Апостолом Петром від імені всіх Апостолів, — істині твердій та непохитній, мов камінь, засновано Церкву Христову (Мт. 16:16), яка й перебуватиме через це непереможною вратами адовими. Тільки там, де свято і непорушно зберігається і безбоязно відкрито сповідується ця чиста і неушкоджена віра в Божество Сина Божого, що вочеловечився, «заради нас, людей, і заради нашого спасіння», і є істинна Церква Христова. Усе ж інше, де немає цієї ясно-вираженої віри в Божество Христове, або де ця віра так чи інакше, спотворена або викривлена, там немає істинної Церкви. Немає її, звісно, і там, де, тільки прикриваючись ім’ям Христа, служать не Йому, а комусь «іншому», догоджають іншим панам, служать зовсім «інакшим» цілям, задовольняють «інакші» прагнення, виконують «інакші завдання», нічого спільного не маючи зі справою порятунку, для якої засновано Церкву. А це останнє тепер дуже і дуже поширене. Адже «сам сатана», за вченням св. Апостола Павла, «преображається на ангела світлого», а тому «не велике діло», як далі каже він же, «коли і служителі його приймають вигляд служителів правди» (2 Кор. 11:14-15).

12 липня церква відзначає свято славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла та Касперівської ікони Божої Матері. Напередодні ввечері 11 липня, в нашому монастирі братією обителі було звершено всенічне бдіння.

Шанування святих апостолів Петра і Павла почалося відразу ж після їхньої страти. Місце їхнього поховання було священним для перших християн. У IV столітті святим рівноапостольним Костянтином Великим (†337; пам’ять 21 травня ст. ст.) було споруджено храми на честь святих первоверховних апостолів у Римі та Константинополі. Спільне їхнє святкування — 29 червня (ст. ст.) — було дуже поширене вже в перші століття християнства. Святкуючи цього дня пам’ять першоверховних апостолів, Православна Церква прославляє духовну твердість святого Петра і розум святого Павла, оспівує в них образ навернення тих, хто грішить, і тих, хто виправляється: в апостолі Петрові — образ того, хто відцурався від Господа й покаявся, в апостолі Павлі — образ того, хто чинив опір Господній проповіді й потім увірував.

У нашій Церкві вшанування апостолів Петра і Павла отримало початок після Хрещення Русі. За церковним переказом, святий рівноапостольний князь Володимир (†1015; пам’ять 15 липня ст. ст.) привіз із Корсуні ікону святих апостолів Петра і Павла, яку згодом піднесли як дарунок Новгородському Софійському собору. У цьому ж соборі досі збереглися фрески XI століття із зображенням апостола Петра. У Київському Софійському соборі настінні розписи, що зображують апостолів Петра і Павла, належать до XI-XII століть. Перший монастир на честь святих апостолів Петра і Павла було споруджено в Новгороді на Синичій горі 1185 року.

Вранці 7 липня, в Неділю 2-гу після П’ятидесятниці, Всіх святих що в землі нашій просіяли, в нашому монастирі було відслужено дві божественні літургії. 

Пізню літургію очолив намісник обителі у співслужінні духовенства монастиря. За богослужінням молилися за мир в Україні. Сьогодні православні християни згадують, як в родині іудейського священика Захарії і його дружини Єлизавети народився майбутній пророк, який через тридцять років передбачить пришестя Месії – Ісуса Христа – і буде хрестити Спасителя у водах річки Йордан. Народження Предтечі і Хрестителя було провіщено пророком Ісаєю за 700 років до самої події: «Голос волаючого в пустелі готуйте дорогу для Господа, прямими в степу зробіть шляхи Богу нашому!» (Іс. 40: 3). Батьки Іоанна, священик Захарія і його дружина Єлизавета, були вже досить літніми людьми, але їх багаторічний шлюб залишався бездітним. У ті часи вважалося, що бездітність є покаранням за якийсь великий гріх. Але одного разу із Захарією сталося диво – коли він здійснював богослужіння в Єрусалимському храмі, йому довелося побачити Божого посланника, архангела Гавриїла, який оголосив йому про швидке народження сина. Захарія не повірив, за що був покараний тимчасовою німотою, яка пройшла тільки після народження Іоанна. Згідно з Євангелієм, Іоанн Предтеча по материнській лінії був родичем Ісуса Христа і народився на півроку раніше Нього. На восьмий день, згідно із законом Мойсея, відбулося його обрізання. Мати назвала сина Іоанном, і це дуже здивувало родичів, оскільки ніхто в родині не носив це ім’я. Але Захарія, який все ще був німий, взяв дощечку і написав: «Іван імення йому». У той же момент священик знову обрів дар мови і відразу став прославляти Господа і говорити про те, що його син передбачить прихід Месії всьому іудейському народу. Після Різдва Ісуса Христа цар Ірод Великий наказав убити всіх немовлят у Вифлеємі. Дізнавшись про це, мати Іоанна Предтечі Єлизавета втекла з сином в пустелю. Захарія ж залишився в Єрусалимі, продовжуючи своє священицьке служіння в храмі. Ірод послав до нього воїнів, щоб з’ясувати, де ховається Єлизавета з немовлям, але Захарія не видав таємниці і був убитий прямо в храмі. За переказами, праведна Єлизавета жила в пустелі разом з сином. Після її смерті Іоанн проводив свої дні в молитві і пості, готуючи себе до проповіді про пришестя Месії – Спасителя. Традиція святкування Різдва Хрестителя Господнього була покладена ще першими християнами, а з IV століття свято включили в християнський календар.